3 дописи позначені тегом Books

Прочитав книгу Крейга Мода Things Become Other Things.

Крейг — американський письменник, фотограф та ходок, що давно живе в Японії. TBOT це його книга-мемуар про пішу подорож довжиною у 500 км паломницькими стежками Kumano Kodō на японському півострові Кіі.

Мрію колись відвідати Японію, тому було дуже цікаво почитати про її провінційну частину: села, що, як і українські, вмирають; маленькі готелі, в яких десятиріччями працюють їхні літні власники; кавʼярні, що відвідують виключно місцеві (теж літні) мешканці; про те, як уживаються синтоїзм та буддизм; про природу, землетруси, цунамі, відновлення й очищення; туризм; паломництво, що триває тисячоліттями; намагання відчути себе своїм та неможливість це зробити.

Якісь з історій, що автор розповів у книзі, показують Японію далекою й незвичною — зовсім не схожою з Україною. Інші — навпаки, мов Крейг гуляв десь на Одещині. Наприклад, його зустріч з черговим фермером десь у селі:

He is watering his crop. He is drunk at nine A.M. He is covered with beet juice. He is eager to chat and it pains me to break free from the conversation. (But, I gotta walk.)

Мій вільний переклад:

Він поливає свій врожай. Він пʼяний о девʼятій ранку. Він вкритий буряковим соком. Йому хочеться поспілкуватись і мені боляче вириватись з цієї розмови. (Але, мушу йти.)

ТВОТ це твір, що дуже схожий на блог, надрукований на папері. Власне, «письменником, фотографом та ходоком» називає себе сам Мод, але він, можливо, в першу чергу, блогер. І я це кажу не в знецінювальному сенсі (хоча б тому, що ці слова теж опубліковані у блозі), а радше навпаки — як комплімент. Якщо TBOT це блог, то це класний блог, до влучних текстів якого додані не менш якісні фото — плівкові, звісно. Мої улюблені — з електричкою, що, видається, зупинилася біля крихітної сільської станції, до якої паралельно з залізницею підходить вузька асфальтована дорога, мокра від дощу, що, вочевидь, тільки пройшов. Знов, майже як Одещина, тільки нетипова електричка та гора, вкрита туманом, видають Японію. З човном (про який є окремий розділ книги), що чекає на повернення в море, от тільки виглядає так, що ніколи туди не повернеться, бо давно кинутий десь на городі, і рік за роком заростає пилом та брудом.

Читаючи про довгу й виснажливу подорож, ловив себе на думці, що це я міг йти тими стежками в японських горах, от тільки треба подолати довжелезний маршрут — спочатку дуже знайомий, до аеропорту в Кишиневі, потім зовсім новий. А може це міг би бути я у горах десь в Криму, якби світ був інший. Якби, якби, якби.

Ця можливість легко асоціювати себе з автором — великий бонус книги та майстерність пана Мода. Обкладинка обіцяє розповідь про Японію, і ця обіцянка виконана, але автору вдається розповідати про Японію, одночасно розповідаючи про себе. І я не впевнений яка з цих розповідей цікавіша. Його дитинство у невеличкому американському містечку за описом дуже схоже на моє — у великій (й одночасно малій) українській Одесі, де я був у своєму власному розпорядженні, особливо влітку, коли школи немає, зайнятись чим — теж, а від великої біди, в яку неодмінно тягне дитячий мозок, взагалі нічого не відділяє.

Книга змушувала посміхатись, а інколи й сміятись теж. Проте — це точно не комедія. Ті жарти, що в ній є — скорше ситуативні; постійним у книзі залишається тільки сум. Сум, що переповзає зі сторінки на сторінку, з речення в речення. Сум за втраченим другом, за часом, за неможливістю повернутись назад й виправити те, що вже не виправити.

TBOT це класний приклад книги, що обіцяла про Японію, розповіла про Японію, але водночас ще більше розповіла про мене самого. Виходить, що речі дійсно стають іншими речами.

Прочитав книгу Наталії Макодрай «Нам тільки послухатись!».

Пані Наталія — київський педіатр, що також відома як авторка твітер акаунту Тьотя Лікар. Її книга — власна історія карʼєри в медицині: від того, як і чому захотілося бути лікаркою, до того, які випадки трапляються в щоденній практиці.

Читаючи, ловив себе на думці, що ми живемо у дуже дивному світі: люди давно літають у космос, певними містами їздять таксі без водіїв, стрімко розвивається технологія, яку називають штучним інтелектом (хоча вона не інтелект, звісно). Одночасно з цим ще живе покоління, що лікується майже виключно народними засобами, а до лікарів звертається тільки у крайніх випадках, та й те, дуже часто, коли вже пізно.

Добре памʼятаю, як у підлітковому віці, коли у мене вперше зʼявився алергічний конʼюнктивіт, сусідки радили мамі лікувати мене прикладанням ватки з сечею на око. Добре, що у мами медична освіта й сучасний погляд на лікування, тож в очі мені ніхто не сцяв (якщо, звісно, не рахувати те, що роблять з моїми очима сучасні одеські архітектори). Я тоді не міг збагнути, що я тим сусідкам зробив поганого. Але завдяки тому випадку розумію, що історії, які розповідає пані Наталія у своїй книзі, не вигадка.

І якби ж тільки мова була виключно про лікування й старше покоління! Книга змусила вкотре подумати про цей феномен, що люди багато що роблять певним чином виключно через те, що саме так це робили їхні батьки.

У сучасному світі трапляється, що бабуся наказує своїй доньці або синові негайно хрестити дитину, щоб онук кричати від коліків припинив. Або терміново лікувати конʼюнктивіт ваткою з сечею. А накази бабуся відправляє через вайбер, що встановлений на айфоні. Такий собі дивний фʼюжн.

Повертаючись до книги скажу, що не очікував, що в книзі будуть поради для молодих батьків. Але воно й непогано — якщо хтось і повинен їх давати, то педіатриня.

Сподобався розділ про щеплення. Гадаю, що, якщо книгу й прочитають антивакцинатори, скоріше, залишаться при своїй думці. З іншого боку, пані Наталія і не обіцяла книгою творити дива — хто хоче, корисну інформацію отримає.

Найбільше задів розділ про першу скаргу на пані Наталію від батьків однієї з маленьких пацієнток. Я взагалі останні роки думаю про те, як важко доносити те, що хочеш сказати. І як важко зробити так, щоб адресат слів почув саме те, що я кажу. Навіть не уявляю наскільки ця задача стає складнішою, коли адресат — батько або мати хворої дитини, а ти — лікар.

Книга хороша й легко читається. Круто, що пані Наталія наважилась її написати й довела цю справу до успішного завершення.

Прикольно, що на задньому боці обкладинки про Наталію написано, що вона, зокрема, авторка блогу «Тьотя Лікар». З одного боку, все вірно — твітер в якомусь сенсі теж блог. Та й точніше тепер написати складно, бо як? Авторка акаунту у твітері? Але ж він не твітер тепер. Авторка акаунту у мережі Х? Це майже ніхто не зрозуміє. З іншого боку — знайшовся в Україні рівно один чувак, що прочитав формулювання про авторку блогу й вимовив багатозначне «Хм».

Прочитав книгу Меттью Перрі «Friends, Lovers, and the Big Terrible Thing».

Книгу порадила Марина Зайцева. Власне, на фото її книга, та й саме фото зробила та надала для поста вона, тож за це окрема подяка. Щоправда, Марина порадила з застереженням, що книга точно не з легких. І знаєте що? Вона 100% не з легких. Я б навіть сказав: «Could it BE any sadder?».

Friends, Lovers, and the Big Terrible Thing це книга водночас про боротьбу з алкогольною і наркотичною залежністю, але ще й книга про те, що чомусь людям доводиться страждати, страждати і ще раз страждати, щоб у якийсь момент свого життя дійти до висновку, що достатньо бути собою і визнати власні обмеження й недоліки, щоб позбутися вагона тривоги й сумнівів, і просто жити своє життя. Ага, просто визнати, просто жити. Все це дуже просто 🤪

Попри загальний сумний настрій, у книзі дуже багато класного гумору. Власне, роль Чендлера Бінга вдалась Перрі настільки круто саме тому, що він схожий на головного персонажа своєї акторської карʼєри. Найкращий жарт всієї книги це одна коротка фраза, яку дозволю собі тут викласти дослівно. Але додам контексту. Багатьом відомо що Меттью зустрічався з Джулією Робертс. Їх спілкування почалося і тривалий час продовжувалося виключно листуванням (до речі, листувались вони факсом, але це окрема історія). Вперше вони побачились наживо, коли за домовленістю Джулія приїхала до Метта додому. Він відкрив двері і сказав: «Oh, that Julia Roberts».

Хочеться написати, що життя треба прожити так, щоб на перше побачення Джулія Робертс приїжджала до тебе додому. Але сам Меттью у книзі неодноразово написав, щоб не вагаючись помінявся б місцями з будь-яким працівником заправки, щоб тільки не мати залежностей.

Загалом, вкотре переконуюсь, що психотерапія — найкраще, що може статися з людиною. Тим більше якщо мова про дуже травмовану людину. Метт би підтвердив, якби прочитав це, бо сам понад 30 років був у терапії.

Так, книгу раджу прочитати. Не шедевр, але той випадок, коли зірка добре пише (або найняла класного гострайтера).